Життя… Яке воно складне! Головний екзамен завжди попереду, до нього завжди потрібно готуватись.

Я вмію літати, але цього дуже й дуже мало. Потрібно навчитися успішно битися з ворогом, захищати Батьківщину. Ми всі сини Вітчизни. Вчорашні випускники загальноосвітніх шкіл, робочі колгоспники, мирні люди-трудівники. В арміях всього декілька місяців. Льотна школа дала нам ази пілотажу і тактики. А проти тебе – професійні вбивці, аси, за плечами яких тисячі кілометрів переможних польотів. Їх голими руками не візьмеш. Для цього потрібна величезна майстерність, знання тактики і поведінки ворога. Але головне, що було у нас – це віра в себе, в свої сили, в ту справу, за яку ми не пожаліємо віддати своє життя.

В бойовій обстановці пілоти орієнтувались в основному по курсу і характерним орієнтирам. До карти звертались при необхідності вийти на ціль лише при втраті орієнтирів. Решту часу карта лежить в планшеті або складена «гармошкою» виглядає з чобота. В основі літакокерування лежали характерні орієнтири, впізнавши їх, льотчик легко повертався на свій аеродром.

Нашій ескадрильї було завдання супроводити групу штурмовиків для удару по війську противника. Взлітаємо і прилаштовуємося на флангах, ходимо біля строю, баражируємо, поки стрімкі «іли» наносять удари по передньому краю і бойовій техніці ворога, особливо по танках. Розтягнувшись у велике коло, штурмовики руйнують оборону супротивника бомбами, «ересами».

«Горбаті, над нами «месери». Ідемо додому»: -  передає капітан по радіо.

Маючи перевагу на висоті, «месери» стрімко кидаються на штурмовики. Нам приходиться вступати в нерівний бій. Перший захід ворогу не вдався, ми розладнали їх бойовий порядок. Тоді «месери» звернули в сторону і набравши висоту, повторили атаку. Але «іли» вже стали в оборонне коло, фашистам тепер не під силу атакувати їх бойовий порядок:  спереду в «ілів» по 2 гармати  і «месери» бояться зустрічі з ними в бойовій атаці. З тилу їх не пропускають кулемети наших штурмовиків і винищувачів.

Бій посилюється. Хто кого пересилить, перехитрить? Наді мною, як коршун, кружляє німецький ас. Чітко бачу змія, намальованого на фюзеляжі. Здається, він піджидає слушний момент, щоб нанести свій смертний удар. Ворожі винищувачі знову і знову наштовхуються на сильний удар наших льотчиків, відходять в сторону і на хвилину втрачають свій звичайний бойовий порядок. Наші винищувачі тісніше притиснулись до штурмовиків, не давали можливості ворогу підійти до них на дистанцію ефективної вогню, кружляють як на гойдалках. Але ось один із льотчиків на мить не видержав напруги бою, близько підпускає «месер» і той відкрив по машині вогонь. Льотчик загинув.

До складу німецько-фашистської авіації входили відбірні винищувальні і бомбадирувальні ескадри Ріхтгофера, Мельдерса, Удета і асів ПВО Берліну, дії яких було направлено на одне: дати можливість військам Паулюса і Клейста без перешкод виконати своє завдання по захопленню Сталінграду і Кавказу.

В директиві Ставки Верховного Головнокомандуючого вказувалось, що головне завдання авіації фронту – завоювати повітряний простір, створити переваги і заставити німецьку авіацію, особливо бомбардирувальників, вийти з поля бою. Всю силу нашої штурмової і бомбардирувальної авіації направити на те, щоб розбити танкові і моторизовані колони ворога, знищити ворожу силу і тили, підтримати наші війська.

Воєнні армії були найкращою формою організації фронтової авіації. Жорстокі бої розгорнулись під Сталінградом. Активність авіації загарбника була дуже високою, а наших літаків було мало.    102-га винищувальна дивізія ПВО, що захищала Сталінград, мала 80 застарілих літаків.

Тоді Ставка посилала восьму повітряну армію і направила 10 авіаційних полків, до складу яких входило 75 % нових типів літаків «Як-1», «Як -7б», «Іл – 2», «Пе – 2».

Саме під Сталінградом почали свій славний літопис наші земляки Кібка Василь Омелянович, Чимшит Григорій Петрович, Стасенко Дмитро Якимович.

Бої під Сталінградом загартовували особистий склад в моральному відношенні, було дуже важливо відстояти психологічно перед таким сильним вторгненням ворожої авіації.

Вже весною 1943 року наша авіація перевищувала німецьку близько 1,8 разів. Кількість бойових літаків становила 5500. Готуючись до літніх боїв 1943р., промисловість щомісяця випускала 2900 машин. Пануюче становище займали літаки типу «Як – 9», «Іл – 2», «Пе – 2», які підсилювались озброєнням та новими протитанковими бомбами.

Маршал Радянського Союзу Г.К.Жуков писав:

«На полі бою виникали пожежі: горіли десятки машин, танків, паливні матеріали. Все було охоплено зловіщим вогнем. Орієнтуючись по ньому, підходили все нові і нові групи наших бомбандирувальників. Гинули тисячі німецьких солдат, обманутих Гітлером, який обіцяв блискавичну перемогу над Радянським Союзом.».

Потім Василь Омелянович воював у 14 армії. Супроводжували бомбандирувальників. Доводилось стрибати з парашута, коли загорівся літак. Впав недалеко від лінії фронту. Пішки прийшов на аеродром.

Приймав участь у визволенні м. Ленінград.

Історична довідка. З жовтня 1944 року армія здійснила Петсамо-Киркенеську операцію, звільнила місто Печенгу та північні райони Норвегії. До кінця війни охороняла державний кордон СРСР з Норвегією та Фінляндією. Командуючими були Фролов В.А., Панін Р.І., Щербаков В.І.

17 жовтня 1938 р., Наказом Президента Верховної Ради СРСР були запроваджені медалі «За відвагу», «За бойові заслуги». В роки війни було нагороджено медаллю «За відвагу» більше 4 млн. воїнів, «За бойові заслуги» - більше 5 млн. Серед них і наш герой, підполковник, хоробрий льотчик, інтелігентна та порядна людина – Кібка Василь Омелянович.

Військову службу закінчив у квітні 1947 року. Командування пропонувало перейти пілотом в цивільну авіацію. Але він зміг, бо вдома були старі батьки, хвора сестра і менший брат. З нашої сім'ї на фронт пішло 4 чоловіка. Живим повернувся тільки я один. Брат Іван Омелянович був піхотинцем, загинув під м. Ленінградом.

Здійснивши велику кількість бойових польотів, старший лейтенант Кібка Микола Омелянович загинув під м. Харків.

Кібка Григорій Омелянович був також льотчиком-винищувачем. Був збитий «месершмітом» під м. Агдам, Кіровобадської області. Батьки не діждались з війни 3 синів.

Батько Кібка Омелян Антонович, 1886 року народження прожив 72 роки, мати Анастасія Гаврилівна, 1888 року народження прожила 92 роки. Вони були корінними жителями с. Чаплинки.

«При визволенні с. Чаплинки великих боїв не було. Німці відступаючи, гнали народ. У нас забрали корову, матір та сестру гнали аж до Дніпра. А там стояли хліба і люди тікали та ховались як могли. Дніпро був червоним від крові загиблих…»

Вже минуло 65 років як на українській землі існує мир. Великою була лінія фронту, від Чорного до Баренцевого морів. Але радянський народ переміг, прикладаючи максимум зусиль, аби звільнити рідну землю від загарбника.

… Зараз мені 87 років. Сили потихеньку залишають, але хотілось ще пожити, попрацювати. Разом з дружиною Мотею Трохимівною (нині покійна) ми прожили щасливе подружнє життя. 30 років вона працювала вчителем в Чаплинській середній школі. Виховували двох синів, Валерія та Миколу. Обидва отримали вищу освіту, одружившись поїхали в м. Шостку. Працювали на Шосткінськім комбінаті. Валерій був заступником директора, дружина завідуючою лабораторії. На комбінаті працювало 14 тис. чоловік. Син Микола трагічно загинув.

Василь Омелянович дуже вдячний онуці Світлані, що переїхала з правнуками Кирилом та Лідою жити до нього. Чоловік працює викладачем в університеті. У вільну хвилину приїжджає, допомагає по господарству. Провели газ, воду. Є на кого залишити рідну домівку. Друга внука з чоловіком проживає в Німеччині.

Всього у Василя Омеляновича 4 внуків та 5 правнуків. Внук Кирило дуже схожий на дідуся, ходить в 1 клас Чаплинської СШ. Мріє стати будівельником, але як і прадідусь захоплюється літаками. Охоче показав нам свої конструкції паперових літаків, виготовлених разом з прадідусем. На пам'ять про зустріч ми запропонували сфотографуватись. Кирило дістав дідусевого піджака з численними нагородами. Допоміг одягти.

Достойна зміна у Вас, Василь Омелянович. Спасибі що Ви є, здоров'я Вам та вашій родині.

Вчитель історії

Ульянівської НСЗШ

Красевич Світлана Михайлівна

Три товариша друга.

Наша зустріч відбулася зимового дня 2010 року.

Від свого батька я дізналась, що мій дядько Гречанов Петро Дмитрович, полковник КГБ, був другом Кібки Василя Омельяновича, який проживає в с. Чаплинка.    

В воєнні роки вони були пілотами. Мені хотілось зустрітися з Василем Омеляновичем.

Під час шкільних канікул (1980 р.) я працювала разом зі своїми однокласниками на току. Василь Омелянович працював завтоком. Дбайливий господар, талановитий керівник, приємний співрозмовник, по-військовому підтягнутий, впевнена хода. Він випромінював доброту, порядність  та справедливість, дуже уважний був працівник.

Разом з нами працювали Губська Надія, Кравець Діна Омелянівна, Кожа Анастасія.

Батьки Кібка Омелян Антонович 1886 року народження прожив 72 роки, мати Анастасія Гаврилівна 1888 року народження прожила 92 роки. Вони були корінними жителями с. Чаплинки.

Василь Омелянович народився 1923 році. Крім нього в сім'ї було 4 брата і сестра.

В суботу він і 39 його однокласників, випускників Чаплинської СШ отримали документи про закінчення школи. Зустрічали свій світанок.  

Вмить подорослішали бо в неділю 22 червня 1941 року почалася війна. Василя Омеляновича мого дядька забрали в льотну школу м. Словенська № 11, називалось ПП (первинне  навчання пілотів). Це був останній призив. Бо німці просувалися вперед. З початку літали на навчальних літаках, а потім на військових винищувачах. Навчали як літати в ланці по 3 та по 7 літаків.

Василь Омелянович згадував, що після закінчення льотної школи їх роз'єднали. Він залишився у групі винищувачів, а мій дядько  - у штурмовиках. Потім кинули їх під Сталінград, але був даний наказ повернути назад, бо гинуло багато льотчиків (особистий склад).

Воювали у 14 повітряній армії. Супроводжували бомбандировщиків.

Прийняли участь у визволенні м. Ленінграда. Військову службу закінчив в квітні 1947 р. Пропонували перейти льотчиком   в цивільний повітряний флот. Стати пілотом 4 класу, а ми були пілотами 1 класу. Але я не зміг. Потрібно було повертатись додому. В мене батьки були старі, хвора сестра і брат малий. З нашої сім'ї на фронт пішло 4 чоловіки.

Брат Іван був піхотинцем, загинув в м. Ленінграді.

Брат Микола був також льотчиком. Здійснивши велику кількість бойових вилетів старший лейтенант Кібка Микола Омелянович був збитий під м. Харків.

Кібка Григорій Омелянович був також льотчиком-винищувачем. Був збитий месершмітом  під м. Агдам, Кіровобадської області.

Батьки не дочекалися з війти трьох синів.

30 млн. загинуло воїнів, що брали участь у війні, а скільки мирного населення. В с. Чаплинка великих боїв не було. Німці відступали і гнали за собою народ. У нас забрали корову, матір і сестру гнали аж до Дніпра. А там хліба стояли ховались і тікали, хто як міг.

Багато людей петриківського району із Чаплинки, Ульянівки та інших сіл загинули на Ауловськім плацдармі.

При форсування Дніпра вода була червоною від крові загиблих, сам не бачив дізнався по розповідях.

Коли літак було підбито, доводилось стрибати з парашута. Впав недалеко від лінії фронту. Потім добрався до аеродрому.

Був найкращий друг чуваш по національності Невадкий Василь Васильович.

Серед шкільних товаришів Чимшит Григорій Петрович та Стасенко Дмитро Якович також були льотчиками-розвідниками в винищувальній армії.

Гриша підполковник нині покійний.

Дається карта, прокладаємо шлях, візуальні орієнтири. З висоти 500 метрів видно вулиці, місцевість,  до 1100 метрів машини, 2-3-м  летимо тільки по карті. Наприклад швидкість 1000 км в годину бачимо над яким містом летимо.

Необхідно знати наперед скільки бензину потрібно мати на запас, щоб повернутися назад. Заправляли підвісні баки, клали під приладами.

Зараз мені 87 років.

2